Історія МВС

                        Міліція Української Народної Республіки доби Центральної Ради
                                            (листопад 1917 – квітень 1918 рр.)
Охорона правопорядку – одне з центральних питань, яке вирішують органи влади та управління в будь-якій державі. З усією гостротою постало воно й перед керівництвом Української Народної Республіки, утворення якої було проголошено у ІІІ Універсалі Центральної Ради, ухваленому 7 (20 за н. ст.) листопада 1917 р.
25 листопада (8 грудня) 1917 р. Центральна Рада ухвалила Закон “Про виключне право Центральної Ради видавати законодавчі акти УНР”.
Згідно чинного законодавства УНР організація та діяльність української міліції базувалась на постанові Тимчасового уряду, ухваленій ще 17 (30) квітня 1917 р., якою було затверджене “Тимчасове положення про міліцію”.
До компетенції міністра внутрішніх справ УНР належали питання загального керування діяльністю міліції, видання інструкцій та наказів, які визначали технічний бік діяльності міліції, огляд та ревізії установ міліції, складання кошторисів на утримання міліції. Керівниками Генерального секретарства (міністерства – з 11 (24) січня 1918 р.) внутрішніх справ за доби Центральної Ради призначались: В.К. Винниченко – політичний і державний діяч, письменник; П.О. Христюк – політичний і державний діяч, публіцист, літературознавець; М.С. Ткаченко – політичний діяч, адвокат.
“Тимчасове положення про міліцію” Тимчасового уряду діяло без змін на території УНР аж до 5 березня 1918 р., коли на засіданні Малої ради був ухвалений Закон “Про передачу міліції м. Києва в розпорядження Міністерства внутрішніх справ”.
3 (16) січня 1918 р. Малою радою був ухвалений “Закон про створення народного війська”, у якому зазначалося, що “Для оборони рідного краю від зовнішнього нападу заводиться в Українській Народній Республіці народне військо (народна міліція)”, та доручалося Генеральному секретарству військових справ “негайно виробити закон про народну міліцію”.
У лютому 1918 р. згідно наказу міністра військових справ УНР була створена залізнодорожна міліція для охорони залізниць, яка підпорядковувалась “начальнику військових сообщеній”.
Після звільнення переважної частини території України від радянських військ, урядом УНР, у другій половині березня 1918 р., було ухвалено рішення про припинення організації реєстрового “Вільного козацтва”.
Доба Української Центральної Ради закінчилась 29 квітня 1918 р., коли внаслідок державного перевороту до влади прийшов гетьман П. Скоропадський. Командиру військового формування Січових Стрільців, яке відмовилось перейти на службу до гетьмана, Є. Коновальцю було дозволено лише взяти під охорону голову Центральної Ради професора М. Грушевського. Українська міліція, переважна більшість співробітників якої продовжували виконання своїх службових обов’язків, невдовзі була переформована у Державну варту.
         Міністерства внутрішніх справ Української Держави(квітень – грудень 1918 р.)
З приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського суттєвих змін зазнали всі органи виконавчої влади. Торкнулися ці зміни і органів міліції. 18 травня 1918 року набула сили закону постанова Ради Міністрів Української Держави “Про зміну існуючих законів про міліцію і створення державної варти”.
Згодом, 9 серпня 1918 року, був ухвалений закон “Про Статут Української державної варти”. Діяльність державної варти була поділена на такі основні види: загальна (адміністративна) і оперативна (кримінально-розшукова та інформаторська).
Керівництво державною вартою з центру здійснювало Міністерство внутрішніх справ. За доби Української Держави міністрами внутрішніх справ призначались: Ф.А. Лизогуб – державний та громадський діяч, який одночасно був головою Ради Міністрів Української Держави; І.О. Кістяківський – державний діяч, юрист; В.Є. Рейнбот – державний діяч, юрист.
Основними функціями державної варти, як і будь-якої міліції, були охорона громадського спокою та порядку від злочинних посягань, захист життя, здоров’я, законних прав та інтересів громадян, попередження і припинення злочинів. Не дивлячись на ряд негативних обставин притаманних тогочасному періоду, як громадянська війна, розгул анархії та бандитизму, органи державної варти намагалися робити все, щоб з честю виконати покладені на них завдання.
Органи державної варти досить активно боролися зі злочинністю в країні, хоча боротьба ця була не досить ефективною, що зумовлювалось багатьма чинниками. Це і складна політична та економічна ситуація в країні, а інколи давалась взнаки і недосвідченість співробітників державної варти та не достатня чисельність апарату державної варти. Але, слід відзначити, що незважаючи на всі труднощі, уряду Української Держави, на відміну від доби Центральної Ради, вдалося створити досить дієвий державний орган для охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю, а також розробити систему правового забезпечення діяльності державної варти.
                            Українська народна міліція доби Директорії УНР
14 листопада 1918 р. гетьман П. Скоропадський видав “Грамоту Гетьмана всієї України до всіх українських громадян і козаків України”, якою проголошувався федеративний зв’язок України з Росією.
14 листопада 1918 р. на таємній нараді УНС було обрано Директорію – тимчасовий революційний державний орган, до складу якого увійшли В. Винниченко, обраний її головою, П. Андрієвський, А. Макаренко, С. Петлюра та Ф. Швець. 15 листопада Директорія прийняла в Києві відозву до всіх громадян України із закликом до повстання проти гетьмана, а С. Петлюра у Білій Церкві проголосив Універсал про початок протигетьманського повстання.
14 грудня 1918 року військові частини Директорії вступили до Києва. Гетьман П. Скоропадський зрікся влади передавши її Раді Міністрів Української Держави, яка, у свою чергу, передала владу Директорії.
Ще до свого вступу до Києва Директорією УНР був виданий наказ № 411, від 10 грудня 1918 р., згідно якого для тимчасового керування справами адміністративного управління на території УНР при Директорії засновувався Відділ внутрішніх справ.
Міністрами внутрішніх справ за доби Директорії призначались: О.К. Мицюк – громадський та державний діяч, юрист, економіст і соціолог; Г.П. Чижевський – професійний військовий, полковник Армії УНР; І.П. Мазепа – політичний, державний та громадський діяч, вчений – агроном; М.І. Білинський – політичний та державний діяч, військовий, лінгвіст; О.Х. Саліковський – громадський та політичний діяч, журналіст.
РНМ УНР був виданий наказ “Про народну самоохорону”, від 11 червня 1919 р., згідно якого предписувалось “в кожному селі чи містечку зорганізувати охорону , в склад якої повинно увійти все мужське населення села чи містечка”.
Новий Закон “Про тимчасові штати народної міліції” був ухвалений РНМ УНР 25 липня 1919 р. Законом значно збільшувалась заробітна плата працівників української міліції (майже на 100%) і карно-розшукних відділів (приблизно на 50–60%).
На території ЗУНР (з січня 1919 р. – ЗОУНР) створеної на території західних областей України, що входили до складу Австро-Угорщини, у другій половині жовтня 1918 року, існували власні правоохоронні органи.
28 вересня 1921 року головою Директорії С. Петлюрою був затверджений Закон “Про корпус жандармерії”, яким ухвалювався “Статут корпусу жандармерії”. Згідно положень статуту Корпус жандармерії належав “до офіції Міністерства внутрішніх справ”, а командир Корпусу безпосередньо підпорядковувався міністру внутрішніх справ УНР. Звичайно, що даний Закон та Статут впроваджені у життя так і не були, бо на той час Українська Народна Республіка на політичній карті світу вже не існувала. На території України органами нової влади була створена радянська робітничо-селянська міліція.
                Становлення робітничо-селянської міліції УРСР (1919–1922 рр.)
9 лютого 1919 року в офіційному виданні уряду УСРР був опублікований Декрет Ради Народних Комісарів України “Про організацію міліції” (Ухвалений РНК 5 лютого 1919 р. – Авт.). У документі зазначалось, що міліція створюється для охорони революційного порядку та особистої безпеки громадян, а також для боротьби з кримінальними злочинними елементами.
Але, у декреті не наводилось практичних положень ані про організаційно-штатну структуру, ані про взаємовідносини міліції з іншими державними органами тощо. Це значно ускладнювало завдання по сформуванню міліції на місцях. Тому, для впорядкування цих питань, у березні 1919 року НКВС України видав Інструкцію по організації радянської робітничо-селянської міліції, якою встановлювався однаковий порядок організаційних заходів по сформуванню міліції на місцях.
Ці документи – декрет та інструкція, стали першими нормативно-правовими актами уряду УСРР та НКВС УСРР, якими більш-менш чітко визначалися організаційно-правові засади подальшої розбудови української міліції. Саме в день ухвалення Декрету “Про організацію міліції” – 5 лютого, у подальшому стало святкуватися створення робітничо-селянської міліції України. А у 1929 році, до 10-річчя її існування, був випущений ювілейний почесний знак “10-річчя РСМ УСРР”, яким нагороджували кращих працівників української міліції. Але вже у 1933 році було видано розпорядження про заборону його носіння.
Перші загони робітничої міліції в Україні з’явились майже одразу після Лютневої революції 1917 року.
За період від утворення Народного секретарства (комісаріату) внутрішніх справ радянської України у грудні 1917 року до входження УСРР до складу Радянського Союзу в грудні 1922 року народними секретарями (комісарами) призначались Є.Б. Бош, Є.В. Неронович, А.В. Іванов, Ю.М. Коцюбинський, В.К. Аверін, К.Є. Ворошилов, Г.І. Петровський, Х.Г. Раковський, В.П. Антонов-Саратовський, П.А. Кін, М.О. Скрипник та В.М. Манцев.
Незважаючи на всі складнощі військового часу, розпочалась робота по створенню на місцях органів робітничо-селянської міліції. На самому початку 1919 року такі органи з’явилися у Харкові, Полтаві, Сумах, Катеринославі та Києві, у березні – у Вінниці, Херсоні, Миколаєві, а у квітні – в Одесі.
12 серпня 1921 р. Рада Народних Комісарів УСРР ухвалила постанову “Про тимчасову передачу міліції в підлеглість військового командування України”.
З цією метою міліція УСРР тимчасово у відношенні військово-муштровому і постачання передавалась у підлеглість військового командування України. Але загальне управління та визначення всього порядку адміністративної служби міліції залишалось у компетенції НКВС. Після закінчення встановленого цією постановою терміну і не пізніше 1 січня 1922 р. міліція УСРР, без видання окремої на те постанови, знов переходила в усіх відношеннях у повну і виключну підлеглість НКВС.
Своєрідним заохоченням до служби в міліції стали постанова РНК УРСР “Про преміювання співробітників карного розшуку” від 25 квітня 1922 р. та циркуляр НКВС № 189 від 31 серпня 1922 р., виданий на роз’яснення вищезгаданої постанови.
12 серпня 1922 р. урядом було ухвалено положення “Про Народний Комісаріат Внутрішніх справ УСРР”.
11 вересня 1922 р. Начальник міліції УСРР видав наказ “Про розподіл усіх співробітників міліції на категорії”. Співробітники міліції відповідно до посад були поділені на сім категорій, а саме: командного складу; адміністративно-господарського; канцскладу; політскладу; санскладу; нестройового складу та стройового складу.
27 листопада 1922 р. між Головним управлінням міліції УСРР та Головним управлінням міліції РСФРР було укладено договір, згідно з яким для міліції УСРР, що залишалась у безпосередньому підпорядкуванні НКВС УСРР, ставали обов’язковими організаційні норми побудови міліцейських органів та надалі усі наступні зміни організаційної структури міліції РСФРР.
                            Міліція України радянського періоду (1923-1940 рр.).
30 грудня 1922 року на першому з’їзді Рад СРСР у Москві було проголошено про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік, однією з перших в його склад увійшла Українська РСР.
У лютому 1923 року робітничо-селянська міліція України відзначила свою четверту річницю. В Харкові відбувся парад частин міліції та військових підрозділів, працівники міліції прийняли присягу. На початок 1923 року в лавах міліції нараховувалось 19618 осіб.
Постанова «Про діяльність органів міліції», яка була прийнята в червні 1924 року на Всеукраїнській нараді робітників НКВС, підкреслила основні недоліки та напрямки подальшої діяльності міліції.
В 1924 році міліція увійшла в профспілку. Це підвищило трудові права працівників міліції до рівня робітників та службовців. Наразі вдалось підвищити заробітну платню та врегулювати робочий час працівникам міліції. У вихідні дні до несення служби допускався тільки стройовий склад та оперативні працівники кримінального розшуку.
10 листопада 1926 року було прийнято нове Положення про робітничо-селянську міліцію УРСР. Згідно якого РСМ УРСР визначалась як адміністративно-виконавчий орган радянської влади.
У чотирьох найбільших містах УРСР – Харкові, Києві, Одесі та Дніпропетровську існували окремі міські управління міліції та розшуку, у деяких великих містах – міські райони міліції, число яких змінювалось в залежності від кількості населення того чи іншого міста. Таких районів міліції в Україні було 56. Типові штати, затверджені РНК УРСР у 1925 році для окружних та міських міліцій та для районів міліції на селі, змін не зазнали.
Приділялась увага і навчанню працівників міліції. По Україні були створені спеціальні школи міліції, а в Києві була відкрита – Всеукраїнська школа начальницького складу та курси при школі. На цих курсах проводилась підготовка та перепідготовка командного та рядового складу органів міліції.
Відповідно до постанови ВУЦВК і РНК УРСР від 29 грудня 1930 р. “Про порядок підпорядкування органів міліції, карного розшуку органам Державного політичного управління УРСР” міліція була виведена з під контролю місцевих властей і підпорядкована безпосередньо ДПУ УРСР.
Отже НКВС УРСР, як і НКВС інших союзних республік в грудні 1930 року було скасовано. 1934 року ОДПУ було перетворено на НКВС СРСР. У постанові ЦВК СРСР від 10 липня 1934 року “Про утворення загальносоюзного Народного комісаріату внутрішніх справ” йшлося про те, що на НКВС покладалось забезпечення революційного порядку і державної безпеки; охорона громадської власності; запис актів громадського стану; прикордонна охорона. В Україні Народний комісаріат внутрішніх справ був створений постановою ЦВК УРСР від 11 липня 1937 року. Попередньою ж постановою було скасовано судову колегію ОДПУ.
У період з 1923-1940 рр. керівниками НКВС призначались: В.М. Манцев – народний комісар внутрішніх справ з березня 1922 р. по серпень 1923 р.; І.Г. Ніколаєнко – народний комісар внутрішніх справ з вересня по грудень 1923 р.; С.Ф. Буздалін – тимчасово виконуючий обов’язки народного комісара внутрішніх справ з грудня 1923 р. по березень 1924 р.; В.А. Балицький – народний комісар внутрішніх справ з березня 1924 р. по грудень 1930 р. та з жовтня 1934 р. по травень 1937 р.; І.М. Леплевський – народний комісар внутрішніх справ з 16 червня 1937 р. по січень 1938 р.; І.О. Сєров – народний комісар внутрішніх справ з 2 вересня 1939 р. по лютий 1941 р.
Значною подією в житті української міліції було прийняття 25 травня 1931 року РНК СРСР загальносоюзного Положення про робітничо-селянську міліцію. У зв’язку з яким республіканські положення про міліцію скасовувалися.
23 квітня 1932 року РНК УРСР затвердила Статут про Головне Управління робітничо-селянської міліції, а вже 20 листопада того ж року Статут про обласне управління робітничо-селянської міліції.
Урядом СРСР, постановою ЦВК та РНК СРСР “Положення про паспорти” від 27 грудня 1932 року було введено паспортну систему.
У 1933-1937 роках відбувався подальший організаційний розвиток української міліції, вдосконалювалась її структура, форми та методи її діяльності. В 1936 році у склад міліції увійшла державна автомобільна інспекція, на яку покладались завдання боротьби з аваріями на транспорті, реєстрація, облік та технічний огляд транспортних засобів, підготовка водіїв, тощо.
У березні 1937 року в органах міліції були утворені відділи та підрозділи по боротьбі з розкраданням соціалістичної власності та спекуляції (ВБРСВ).
У 1937-1941 роках відбувався подальший організаційний розвиток міліції удосконалення структури, форм і методів її діяльності, який був припинений з початком Великої Вітчизняної війни. Подальші заходи щодо вдосконалення оперативної роботи в органах міліції від середини 1941 року були спрямовані на виконання невідкладних завдань, пов’язаних з перебудовою всієї роботи на воєнний лад.
          Організація та діяльність міліції України у роки Великої вітчизняної війни
                                                           (1941–1945 рр.)
6 листопада цього року виповнюється 60 років славетної події в житті українського народу – визволення Києва від німецько-фашистських загарбників, а у наступному році буде святкуватися 60-річчя остаточного звільнення України.
У перший день війни було видано Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про воєнний стан”, яким встановлювалося, що у місцевостях, оголошених на воєнному стані, всі функції органів державної влади в галузі оборони, забезпечення громадського порядку і державної безпеки належать військовим радам фронтів, армій, військових округ, а там де немає військових рад – вищому командуванню військових з’єднань.
На початку Великої Вітчизняної війни багато працівників української міліції вступили до лав Червоної Армії.
Винищувальні батальйони з боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника створювались при міських, районних та повітових відділах (відділеннях) НКВС чисельністю у 100–200 осіб, згідно з наказом НКВС СРСР від 25 червня 1941 р. “Про заходи з боротьби з парашутними десантами і диверсантами противника у прифронтовій полосі”. Начальниками цих батальйонів призначались оперативні працівники НКВС, переважно з прикордонних і внутрішніх військ та оперативних працівників міліції.
20 червня 1942 р. згідно з рішенням ЦК КП(б)У було створено Український штаб партизанського руху на чолі з Т.А. Строкачем, який на той час був заступником наркому внутрішніх справ УРСР.
Працівники міліції героїчно боролись не тільки у партизанських загонах, а й у підпільних організаціях, створених у ворожому тилу. Вічно буде жити у народній пам’яті подвиг, який здійснив старший оперативний уповноважений Управління міліції м. Києва Дудкін – бойовий помічник керівника розвідувальної підпільної групи у м. Києві І.Д. Кудрі.
У зв’язку з окупацією Молдавської РСР, Ізмаїльської, Кіровоградської та частково Одеської областей згідно з постановою Військової Ради Південного фронту від 10 серпня 1941 р. з числа співробітників міліції та НКВС вищезгаданих територій, які знаходились в межах тилу Південного фронту, була сформована бригада міліції у складі 2-х полків. Менш ніж через три місяці з дня свого створення, а саме 5 листопада 1941 р., бригада міліції була переформована в дивізію міліції військ НКВС у складі 3-х полків міліції за штатами внутрішніх військ НКВС. Командиром дивізії було призначено П.А. Орлова. Третій доданий полк був сформований із складу співробітників міліції Сталінської (тепер Донецька) та Ворошиловградської (тепер Луганська) областей. Станом на 10 лютого 1942 р. загальна чисельність дивізії складала 3617 осіб, з них: комскладу – 276 осіб; політскладу – 76; техскладу – 17; адмін.-хозскладу – 43; медскладу – 30; ветскладу – 5; молодшого начскладу – 482; рядового складу – 2688.
На звільненій території України відновлювалась робота державних органів влади. Відновили діяльність і органи НКВС УРСР, керівництво яким у липні 1943 року очолив В.С. Рясной (Народний комісар внутрішніх справ УРСР з липня 1943 р. по січень 1946 р.), зокрема міліції.
Однією з проблем створення дійових органів міліції в той час стала катастрофічна нестача власних кваліфікованих кадрів. Для усунення цього недоліку у 1944 році на роботу до української міліції НКВС СРСР було направлено з інших республік 2412 міліціонерів. З числа місцевого населення в органи НКВС і міліції УРСР було прийнято 24 919 осіб, з яких 7399 – жінок та 5921 – колишніх партизанів.
Величезна робота була проведена працівниками міліції по виявленню безпритульних дітей та їх розміщенню у дитячих приймальниках-розподільниках.
Велика Вітчизняна війна закінчилась повною перемогою над фашизмом. Перед працівниками української міліції постали нові завдання зо подальшого зміцнення громадського порядку та посилення боротьби зі злочинністю у республіці.
                                          Міліція УРСР у період 1946–1962 рр.
Характерною ознакою даного періоду життєдіяльності української міліції стали часті зміни її відомчої підпорядкованості.
18 березня 1946 року був прийнятий закон про перетворення Ради Народних Комісарів на Раду міністрів. Відповідно Народний Комісаріат внутрішніх справ був перетворений на Міністерство внутрішніх справ.
В жовтні 1949 р. міліція була передана із МВС у Міністерство державної безпеки СРСР. А, вже в березні 1953 р. було прийнято рішення про об’єднання союзних і республіканських міністерств держбезпеки і внутрішніх справ у єдине союзно-республіканське міністерство внутрішніх справ.
У період з 1946 р. по 1962 р. керівниками органів міліції призначались: Т.А. Строкач – народний комісар (міністр) внутрішніх справ з січня 1946 р. по березень 1953 р., а також з липня 1953 р. по травень 1956 р.; П.Я. Мешик – міністр внутрішніх справ з 16 березня по липень 1953 р.; О.М. Бровкін – міністр внутрішніх справ з серпня 1956 р. по квітень 1962 р.
МВС України організувало у всіх обласних управліннях внутрішніх справ спеціальні вечірні середні школи для навчання працівників міліції. При більшості шкіл були створені стаціонарні учбові пункти. Офіцерський склад підвищував свою оперативну майстерність у спеціальних школах і на курсах міліції, що відкрилися у Львові, Чернівцях, Харкові та Одесі.
Органи міліції також виконували обов’язки і по організації дорожнього руху. Ця функція була покладена на державну автомобільну інспекцію та відділи вуличного руху, в тих містах де вони були створені.
12 березня 1953 року ЦК КПРС прийняв постанову “Про основні завдання МВС”, у якій зокрема, підкреслювались і основні недоліки в діяльності органів міліції. Апарати міліції, щоб виправити таке становище повинні були посилити боротьбу зі злочинністю, особливо з такими злочинами, як розкрадання державної власності, спекуляція, хуліганство, поліпшити виховну роботу, дисципліну особового складу, зміцнити апарати добре підготовленими кадрами, викорінити факти порушення законності, підвищити культуру в роботі, створити навколо органів міліції широкий актив громадськості.
Зміцненню лав міліції сприяло звільнення співробітників, які не відповідали своєму призначенню. Кількість відмінників служби в органах міліції досягла за цей період 8 тис., багатьох із них нагороджено значком “Відмінник міліції” та медаллю “За відмінну службу по охороні громадського порядку”. Нагрудний значок “Відмінник міліції” був заснований у 1953 р. для нагородження осіб рядового, сержантського та начальницького складу міліції, які відзначились в роботі по боротьбі зі злочинністю, у виконанні завдані по охороні власності та громадського порядку. А медаллю “За відмінну службу по охороні громадського порядку”, яка була заснована Указом Президії Верховної Ради СРСР від 1 листопада 1950 р.
З 5 травня 1955 р. політвідділ Управління міліції МВС УРСР розпочав замість кількох обласних газет видавати єдину міліцейську газету “Радянський міліціонер”.
У 1957 р. в Києві на стадіоні “Динамо” в присутності міністра внутрішніх справ О.М. Бровкіна та міського керівництва начальницький і командний склад київської міліції вперше приймав присягу на вірність служіння Батьківщині. А в квітні 1958 р. вперше у повоєнний період був проведений гарнізонний огляд особового складу столичної міліції, який продемонстрував обмундирування нового зразка.
Наприкінці 1958 р. за ініціативою робітників Донбасу були створені добровільні народні дружини.
Співпрацюючи з громадськістю органи міліції постійно докладали зусилля у напрямку запобігання злочинності та бродяжництва серед неповнолітніх. У містах України за досвідом робітників міста Ленінграда почали створюватися дитячі кімнати на громадських засадах, спеціалізовані народні дружини, загони юних друзів міліції. Так, наприклад, на кінець 1962 р. в Україні нараховувалось 226 дитячих кімнат при органах міліції зі штатною кількістю 427 інспекторів, які у своїй роботі з неповнолітніми спирались на допомогу рад громадськості в які входило по Україні 13 тис. активістів.
5 вересня 1961 р. ЦК Компартії України прийняв постанову про стан і заходи по посиленню боротьби з бездоглядністю і злочинністю неповнолітніх. Заходи, які були прийняті та проведені щодо виконання цієї постанови, сприяли посиленню профілактичної роботи серед неповнолітніх.
Законодавчою основою діяльності органів міліції у боротьбі зі злочинністю в цей період стали нові Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси Української РСР, затверджені постановою Верховною Радою УРСР 28 грудня 1960 р. і введені в дію 1961 р.
У 1962 р. були видані укази Президії Верховної Ради СРСР “Про посилення відповідальності за посягання на життя і здоров’я працівників міліції і народних дружинників” та “Про посилення кримінальної відповідальності за зґвалтування”.
20 лютого 1962 р. був прийнятий указ “Про посилення кримінальної відповідальності за хабарництво”. Були видані й інші кримінально-правові акти, що встановлювали або підвищували відповідальність за тяжкі злочини.
             Міліція України у складі міністерства охорони громадського порядку УРСР
                                                            (1962–1968 рр.)
5 вересня 1962 року, згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР, республіканське Міністерство внутрішніх справ Української РСР, до складу якого входила українська міліція, було перейменоване в республіканське Міністерство охорони громадського порядку Української РСР (МОГП УРСР).
Організаційно-правові засади діяльності міліції врегульовувались приписами прийнятого у 1962 р. нового “Положення про радянську міліцію”. У Положенні зазначалося, що міліція є адміністративно-виконавчим органом держави, покликаним охороняти громадський порядок у містах, населених пунктах і на транспортних магістралях, забезпечувати охорону державної власності, особи і прав громадян від злочинних посягань, своєчасно попереджувати, припиняти і розкривати кримінальні злочини.
З метою вдосконалення організації служби міліції по охороні громадського порядку на вулицях, громадських місцях, на залізничному і водному транспорті, наказом Міністра охорони громадського порядку УРСР від 17 січня 1963 року, був введений в дію Статут патрульної та постової служби міліції УРСР. Даним Статутом керувалися всі працівники міліції під час несення патрульної та постової служби, а також у тих випадках, коли, при виконання інших службових обов’язків чи знаходячись поза службою, приймали міри по припиненню порушень громадського порядку.
Значна увага була приділена вдосконаленню правового забезпечення діяльності й інших служб міліції. Так, наказом Міністра охорони громадського порядку від 1 жовтня 1963 року була введена в дію “Інструкція чергового по органу міліції Української РСР”, наказом від 17 серпня 1965 року була введена в дію “Інструкція про порядок накладення, взискання та обліку адміністративних штрафів, що накладаються органами міліції Української РСР”, а наказом від 10 липня 1966 року було введено в дію “Положення про дільничних уповноважених позавідомчої охорони при органах міліції МОГП УРСР” тощо.
Так, з метою подальшого розвитку руху за покращення оперативно-службової діяльності органів міліції та підвищенню її авторитету на основі поліпшення виховання і навчання особового складу, зміцнення дисципліни і неухильного дотримання законності, наказом Міністра охорони громадського порядку від 20 липня 1963 року було введено в дію “Положення про кращій орган та підрозділ міліції, дільницю зразкового громадського порядку, відмінний пост (маршрут) міліції МОГП УРСР”. У цьому наказі зазначалося, що органу, що заслужив звання “Кращий орган міліції”, вручається Почесна грамота міністерства, а керівний склад і окремі співробітники заносяться в Книгу пошани МОГП УРСР і нагороджуються знаком “Заслужений працівник міністерства”, значком “Відмінник міліції”.
Значною подією у житті міліції того часу стало встановлення свята “День радянської міліції” Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 26 вересня 1962 р., згідно якого встановлювалось святкувати “День радянської міліції” кожен рік 10 листопада. Так, 10 листопада 1962 року в СРСР вперше на державному рівні було відзначено свято “День радянської міліції”. Указом Президіума Верховної Ради СРСР від 20 листопада 1967 р. була заснована ювілейна медаль “50 років радянської міліції”.
Відповідні зміни до Кримінально-процесуального кодексу УРСР були внесені Указом Президіума Верховної Ради УРСР “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу Української РСР” від 13 червня 1963 року.
Звичайно, що відразу налагодити роботу новостворених слідчих підрозділів МОГП УРСР було вкрай важко. Про необхідність подолання недоліків у роботі слідчих підрозділів наголошувалось у Постанові ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР “Про заходи по посиленню боротьби із злочинністю” від 23 липня 1966 року.
Взагалі, вищу юридичну освіту працівники міліції у той час могли отримувати у вищих школах МОГП, юридичних інститутах, на юридичних факультетах університетів. У Києві з 1960 року працювала Вища школа МВС УРСР (з 1962 р. – Вища школа МОГП УРСР, а з 1966 р. – Київська вища школа МОГП СРСР). Окрім стаціонарного відділення вона мала й велике заочне.
3 квітня 1963 р. був виданий наказ “Про взаємодію органів міліції з добровільними народними дружинами по охороні громадського порядку”. Зв’язок з громадськістю став необхідною умовою успішного вирішення органами міліції завдань з охорони громадського порядку і боротьби зі злочинністю.
А, з метою забезпечення успішної діяльності слідчого апарату органів ОГП та зміцнення його зв’язків з громадськістю, згідно наказу Міністра охорони громадського порядку УРСР “Про участь громадських помічників слідчого у роботі слідчого апарату МОГП УРСР” від 8 жовтня 1963 року, було введено в дію “Положення про громадських помічників слідчого”.
У складі Міністерства охорони громадського порядку міліція перебувала до грудня 1968 р. Попередня ж назва міністерству, яка є діючою і понині – Міністерство внутрішніх справ, була повернута згідно Указу Президії Верховної Ради УРСР від 9 грудня 1968 року “Про перейменування Міністерства охорони громадського порядку Української РСР в Міністерство внутрішніх справ Української РСР”.
                          Організація та діяльність міліції УРСР у 1969-1988 роках
Після перейменування у грудні 1968 року союзно-республіканського Міністерства охорони громадського порядку УРСР в союзно-республіканське Міністерство внутрішніх справ УРСР у структурі та діяльності міліції майже нічого не змінилося.
Проте подальша діяльність міліції позначена пошуком більш ефективних організаційних форм роботи і структурних перетворень. Початком таких перетворень стало запровадження у 1969 році нової форми радянської міліції і встановлення прав її носіння та затвердження у 1972 році Положення про МВС УРСР. Далі у 1971-1972 р., з метою вдосконалення аналітичної, планової та контрольної діяльності, у Міністерстві та в управліннях внутрішніх справ були створені штаби. У 1971 році наказом міністра внутрішніх страв був створений відділ міліції та слідче відділення МВС УРСР на повітряному транспорті, на які покладалися обов’язки по забезпеченню безпеки пасажирів і екіпажів літаків цивільної авіації на внутрішніх авіалініях, підтримання громадського порядку і боротьби зі злочинністю на аеродромах та аеровокзалах тощо. У цьому ж році при міських і районних органах внутрішніх справ почалося створення спеціальних комендатур з обліку та нагляду за умовно засудженими до позбавленням волі для праці на будівництві підприємств народного господарства. У 1972 раці у складі МВС створено відділ дізнання, а у 1974 році в апаратах карного розшуку була створена профілактична служба, яка включала в себе наступні структурні підрозділи: загальної профілактики, індивідуальної профілактики і керівництва дільничними інспекторами, профілактики правопорушень неповнолітніх. Крім цього, з метою подальшого удосконалення обліково-статистичної та аналітичної роботи в ОВС, забезпечення більш повного і глибокого аналізу стану злочинності в Україні та оцінки ефективності роботи з попередження злочинів і оперативно-розшукових заходів, а також створення інформаційної бази, у 1972 році був виданий наказ “Про впровадження автоматизованої системи обліку, аналізу даних про злочини та осіб, які їх вчинили”.
У 1973 році Рада Міністрів СРСР затвердила Положення про радянську міліцію. Були затверджені Положення про Слідче управління МВС УРСР (1974 р.) та Положення про відділ дізнання МВС УРСР (1977 р.), видані накази “Про створення республіканської автоматизованої підсистеми збору, опрацювання та аналізу інформації про дорожньо-транспортні пригоди” (1976 р.) та “Про заходи по використанню паспортної реформи в інтересах розшуку злочинців, які переховуються від органів влади” (1976 р.). У 1977 році управління, відділи, відділення, групи служби міліції МВС УРСР, УВС облміськвиконкомів і міськрайорганів внутрішніх справ були перейменовані в управління, відділи, відділення, групи охорони громадського порядку. В кінці 70-х років активно йшов процес укріплення патрульно-постової служби міліції та реорганізації підрозділів дорожньо-патрульної служби ДАІ. Так, з метою зміцнення громадського порядку і посилення боротьби зі злочинністю в містах та інших населених пунктах, в органах внутрішніх справ УРСР у 1979 році було створено 25 частин і підрозділів патрульно-постової служби: 3 полки (в містах Донецьк, Одеса, Харків), 7 батальйонів ( в містах Ворошиловград, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Херсон і Севастополь), 14 рот ( в містах Вінниця, Луцьк, Житомир, Івано-Франківськ, Кіровоград, Сімферополь, Полтава, Рівне, Суми, Тернопіль, Хмельницьк, Черкаси, Чернігів і Чернівці) та 1 взвод (в м. Ужгороді ), а з метою поліпшення управління підрозділами дорожньо-патрульної служби Державтоінспекції і підвищення їх впливу на дорожній рух в районі м. Києва, окремі дивізіони державного нагляду міліції (при УВС і Вишгородського РВВС) були перетворені в окремий дивізіон дорожньо-патрульної служби ДАІ УВС.
Надалі, у 1988 році з метою припинення групових хуліганських проявів і масових безпорядків в Управліннях внутрішніх справ Донецького, Львівського та Одеського облвиконкомів буди створені загони міліції особливого призначення (більш відомі як “ОМОН”).
Для увіковічення пам’яті працівників органів, підрозділів, установ, і навчальних закладів, які проявили героїзм, відвагу, мужність і загинули у боротьбі за волю і незалежність Батьківщини в роки Великої Вітчизняної Війни та при захисті інтересів держави і громадян від злочинних посягань у мирні дні була започаткована Книга вічної слави МВС УРСР. Крім цього на осіб рядового та начальницького складу, які добросовісно прослужили в ОВС, при їх звільненні в запас чи відставку і призначення пенсії було розповсюджено нагородження медаллю “Ветеран праці”. Для осіб, які на протязі довгих років несли зразкову службу із 1979 року була започаткована медаль “За зразкову службу” I, II і III ступеня.
Важливу роль в організації ефективної діяльності співробітників органів внутрішніх справ і в дотриманні ними у процесі цієї діяльності принципів законності та професіоналізму відіграли прийнятий у 1979 році Статут внутрішньої служби ОВС та прийнятий у 1984 році Дисциплінарний статут ОВС.
Одним із найбільш розповсюдженим дисциплінарних порушень було порушення правил віддавання честі та носіння форменого одягу. З метою викорінення цієї тенденції міністр внутрішніх справ СРСР у 1984 році дав вказівку “Про дотримання правил відання честі”, а у 1987 році була затверджена нова форма одягу начальницького та рядового складу міліції, порядок і правила її носіння, а також норми забезпечення речовим майном працівників міліції.
В 1982 році відбулася зміна керівництва МВС УРСР. Міністром внутрішніх справ України був призначений І.Д. Гладуш, який до цього обіймав посаду першого заступника Міністра внутрішніх справ УРСР.
                          Міліція України в останні роки існування Радянського Союзу
                             та перші роки незалежності України (1990–1992 рр.)
Даний період був одним з найскладніших в історії української міліції. Це стало наслідком стрімкої криміналізації суспільства, яке розпочалося ще за кілька років до проголошення незалежності України.
Керівництво загальносоюзного МВС, враховуючи політичну ситуацію, що склалася в окремих республіках СРСР на початку 1990 року, та намагаючись втримати ситуацію під контролем, пішло на значне розширення прав МВС союзних республік. Так, згідно з наказом МВС СРСР № 2 від 24 січня 1990 р. “Про подальше розширення прав міністрів внутрішніх справ союзних республік” до компетенції міністрів союзних республік були передані ряд суттєвих повноважень, які до цього належали до виключної компетенції загальносоюзного міністерства.
У період до липня 1990 року Міністром внутрішніх справ УРСР був генерал-полковник внутрішньої служби І.Д. Гладуш, а з липня 1990 року – генерал внутрішньої служби України А.В. Василишин, які доклали чимало зусиль, щоб не допустити цілковитого обвалу злочинності в державі та масових порушень законності.
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет. Невдовзі після прийняття Декларації, а саме 30 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про проходження строкової військової служби громадянами УРСР та використання працівників правоохоронних органів республіки за її межами”.
Зважаючи на те, що криміногенна ситуація в УРСР у другій половині 1990 року продовжувала погіршуватись, Верховна Рада УРСР прийняла постанову “Про невідкладні заходи по зміцненню законності та правопорядку в республіці” від 29 листопада 1990 р.
Важливим етапом розвитку української міліції стало ухвалення Верховною Радою УРСР 20 грудня 1990 р. Закону Української РСР “Про міліцію”. Цим документом була закладена правова основа діяльності міліції України.
З метою посилення правового захисту працівників правоохоронних органів Указом Президії Верховної Ради УРСР “Про посилення правового захисту працівників правоохоронних органів” від 18 січня 1991 р. Кримінальний кодекс УРСР було доповнено статями. А з метою посилення соціального захисту працівників ОВС постановою Кабінету Міністрів УРСР від 29 червня 1991 р. було введено державне обов’язкове особисте страхування осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ.
Особливе значення для створення правової бази діяльності української міліції мало введення в дію “Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ Української РСР” від 29 липня 1991 р. та “Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ Української РСР” від 29 липня 1991 р.
Після прийняття 24 серпня 1991 р. Верховною Радою України Акта проголошення незалежності України у життєдіяльності української міліції розпочинається новий етап – у якості міліції суверенної держави.
26 серпня 1991 р. був виданий наказ МВС № 383 “Про перегляд відомчих нормативних актів і створення нормативної бази МВС України”.
Важливе значення для подальшої розбудови міліції України мали законодавчі акти, прийняті у 1992 році. Так, набули чинності Закони України “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про міліцію” від 19 червня 1992 р., “Про оперативно-розшукову діяльність” від 18 лютого 1992 р., “Про пенсійне забезпечення військовослужбовців та осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ” від 9 квітня 1992 р. А 7 жовтня 1992 р. розпорядженням Президента України було затверджено Положення про Міністерство внутрішніх справ України. У цьому ж році було засновано профспілкову організацію атестованих працівників ОВС України.
Життя вимагало суттєвих змін у системі підготовки кадрів МВС, створення нових та реорганізації діючих закладів освіти системи МВС України. Так, у січні 1992 року на базі спеціального факультету МВС при Українській юридичній академії було створено Харківський інститут внутрішніх справ, а на базі Київської вищої школи МВС – Українську академію внутрішніх справ. У травні 1992 року були створені Київське та Чернігівське училища міліції МВС України. А на підставі Закону України “Про освіту” спеціальні середні школи міліції, які діяли у Дніпропетровську, Донецьку, Івано-Франківську, Львові, Одесі та Херсоні, були перейменовані в училища міліції МВС України.
Значною подією у житті міліції України стало встановлення, враховуючи заслуги органів внутрішніх справ України у боротьбі зі злочинністю та охороні правопорядку, професійного свята “День міліції”.